Святий БЕНЕДИКТ (480 - 550 р.)

Його ім'я найчастіше згадують ті, кому в світі печалі найбільш незатишно. Люди, наражаючись на підступи зла, горнуться з ласки Господньої під омофор свого охоронця — Божого угодника Бенедикта, одного з Великих ченців Вселенської Церкви, найвизначнішого Провідника монашого життя на Заході. Папа Павло VI та Іван-Павло ІІ проголосили св. Бенедикта разом з Кирилом та Методієм заступниками Європи. До кінця земних днів св. Бенедикт провів у чернечому стані, давши нам приклад праведного життя.

Народився святець Бенедикг приблизно 480 року в італійському містечкові Нурсії у заможній родині Євтропія та Абунданції. Виросло хлоп‘я у варварські часи, коли погани аріани руйнували християнську віру. 

До школи подався у Рим, де вивчав право. Однак тут довго не затримався, зрікшись свого правничого звання, св. Бенедикт разом зі своєю нянею потайки втік з Рима. Було йому тоді приблизна 20 літ. Покинувши Вічне Місто, Бенедикт і няня перебували якийсь час у селі Енфіде, в Сабінських горах, де разом із священиками і світськими людьми працювали при місцевій церкві. Там сталася чудесна подія. Коли одного дня няня розбила позичений дзбанок для води, Бенедикт сердечно помолився і він знову став цілий. Так вперше проявляється харизматичний дар, що ним він буде дуже часто користуватись для прямого залучення Божої допомоги. І ця віра, яка може зрушити гори, проявляє свою таємничу владу в молитві. Бенедикт усе своє життя буде людиною молитви.

Побачивши, що після того випадку люди ним зацікавилися, Бенедикт попрощався з нянею і вночі вирушив у невідому дорогу шукати такого місця, де він був би далеко від грішного світу й щоденних спокус, а ближче до Бога, бо лише Йому він бажав служити в абсолютному спокої. Мандруючи, зайшов Бенедикт на високу гору Субіяко, або Сублакум.

У дикій і скелястій місцевості, на руїнах Неронової вілли, він зустрів богомільного монаха Романа, якому відкрив своє гаряче бажання стати самітником. Романові припав до серця молодий римлянин, який задля чистоти перед Господом покинув світ і прийшов у дику пущу шукати захисту своїй побожності, тому охоче став його духовним опікуном.

Подарував Бенедиктові чернечу рясу зі шкіри, а згодом показав печеру (доступ до неї був надзвичайно трудним і небезпечним через прірву й густі зарослі). У тій печері, де його побратимом був тільки крук, Бенедикт провів три роки богомільного життя, про яке знав тільки Роман і нікому не відкрив таємниці юнака, щодня ділячись з ним своїм хлібом, зіллям і ягодами (Бенедикт витягував собі цю скромну поживу догори в кошичку за допомогою шнура, спущеного по скелі).

Коли св. Бенедикт повернувся до своєї печери, до нього почали приходити люди, які бажали разом з самітником залишитися у дикій пустелі. Приходили християни і погани, духовні та світські особи, селяни й патриції, які тікали від світу; зголошувалися і монахи, що досі жили окремо по печерах. Усіх їх притягувала його святість і чудотворення, якими Бог прославляв свого слугу. Тоді св. Бенедикт зорганізував життя осіб, посвячених Господеві, яке він задумав у тиші своєї печери: „Зібрати разом, наче в одне Христове стадо, святих ченців, громаду, щоб скріпити їх братніми зв'язками в домі Господа під одним чернечим уставом і в постійній прославі Божого імені".

Св. Бенедикт думав про єдині монаші правила і створення на Заході тільки одного монашого чину, щоб тим покласти край різним розпорядженням настоятелів і сваволі поодиноких монахів, а також закріпити спільне життя в монастирях, аби воно було безпечнішим і кориснішим від пустинного. З тією думкою збудував св. Бенедикт 12 монастирів, в кожному з них поселив по 12 ченців під проводом одного з вибраних учнів як місцевого настоятеля, а сам управляв усіма обителями з монастиря св. Климента, де виховував і готував до майбутньої праці ченців. У той час бенедиктинці не мали ще своїх правил, можливо, уставом правилами св. Василія Великого або, згідно з одним давнім писанням, „ченці 12 монастирів вчилися чернечому життю не за якимись писаними правилами, а наслідуючи приклад життя св. Бенедикта". Від усіх своїх монахів св. Бенедикт вимагав суворого послуху, фізичної і розумової праці, охочої участі в св. Літургії, перебування в одній обителі аж до смерті.

Хто не погоджувався з такими вимогами, міг спокійно йти своєю дорогою. Авантюрники й лжемонахи не мали місця у Субіяко. Коли слава про зорганізоване життя в монастирях св. Бенедикта дійшла до Рима, — багаті й убогі люди почали прибувати до Субіяко та просити в св. засновника тих славних чернечих обитателів прийняти їх до монашої спільноти; і він приймав усіх, незважаючи на їхнє національне походження й суспільне становище.

Одного дня прийшов до св. Бенедикта гот. Праведник прийняв його з радістю та одягнув у чернечу рясу. Коли послали того новика прочищати від заростей місце над озером, хлопець так щиро працював, що сокира злетіла з держака і впала в воду. Новик повернувся засмучений до монастиря. Як тільки св. Бенедикт довідався про пригоду хлопця, відразу пішов над озеро, встромив держак від сокири у воду, і залізо само причепилося до держака. Тоді праведник віддав сокиру новикові та сказав лагідно: „Візьми, працюй і не сумуй!" Це було не єдине чудо, яким Бенедикт старався змінити ставлення до праці новиків. Святий був тієї думки, що праця не тільки не принижує людину, але й ушляхетнює і провадить її до праведності, тому вважав працю обов'язковою для всіх своїх монахів.

Провівши близько 30 років в околиці Субіяко, св. Бенедикт не міг спокійно дожити віїку разом зі своїми учнями та радіти їхнім духовним поступом. Сталося це через заздрість і напади одного негідного священика, який жив на околиці.  Зрозумівши, що його лихий сусід не дасть йому спокою і нападе тільки на нього одного, він вирішив залишити Субіяко й переселитися на гору Кассіно, яка знаходилася між Римом і Неаполем.

Після сердечного прощання з ченцями 12 монастирів св. Бенедикт призначив для них одного спільного настоятеля, а сам з кількома учнями вирушив у Монте-Кассіно, яке чинові подарував патрицій Тертуль, батько одного з вихованцій святого. Монте-Кассіно було колись християнським містом; коли ж його знищили готи, його жителі навернулися у поганство та стали приносити жертви божкові Аполлону в святині, що стояла на вершині гори.

Прибувши туди зі своїми ченцями, св. Бенедикт насамперед вирішив закріпити там Христове Царство. Після сорокаденного посту й молитви почав проповідувати народові християнську віру. Його слова й чуда навернули багато поган, які згодом допомогли Бенедиктові зруйнувати поганську святиню з ідолом. На тому місці праведник звів дві молитовні на честь св. Йоана Хрестителя і св. Мартина. А довкола тих каплиць поволі, з нових і старих будівель, виростав славний на весь світ бенедиктинський монастир Монте-Кассіно. Був 525 рік. 

Побачивши, що його влада в Монте-Кассіно закінчується, диявол старався робити прикрощі святому. Одного дня під час будови розвалив стіну, яка впала на одного робітника. Тоді Бенедикт сказав принести покаліченого до своєї келії і сердечною молитвою повернув йому здоров'я. Маючи досвід у Субіяко, св. Бенедикт не будував уже для своїх ченців окремих домів, а зібрав їх усіх в одному великому монастирі й управляв ними через ігумена й деканів. У той час святий написав власний монаший устав, що в 'Ньому, як сказав св. Григорій, — „увесь спосіб життя і карності, бо святий муж навчав так, як сам жив". За бенедиктинським уставом життя ченців проходило у літурпчних молитвах, науці та праці. Монахи жили під проводом спільного духовного настоятеля. Св. Бенедикт написав устав для ченців-несвящеників; сам праведник теж не був священиком. Св. Бенедикт не вимагав від своїх монахів надзвичайно суворого життя. Коли один пустельник, який жив у печері недалеко від Монте-Кассіно й користав з духовного проводу Бенедикта, прив'язав себе за ногу до скелі, святий, дізнавшись про це, сказав: „Якщо ти є справді Божим слугою, прив'язуй себе не залізним ланцюгом, а Христовим".

Правила праведник написав головно для своїх монахів у Монте-Кассіно, але на бажання Папи Гормізда їх визнали ченці всієї Римської імперії. Устав св. Бенедикта був для тих, що, відрікшись власної волі, беруть на себе „сильну і ясну зброю послуху, аби боротися під прапором Христа Господа, нашого правдивого Царя". Європа у той час поважала тільки меч. Монастир у Монте-Кассіно проголошував новий суспільний закон.

Устав св. Бенедикта був останньою великою пам'яткою римського права і державності. Монаший стан безумовно пов'язаний з поняттям монархізму: архимандрит-абат тримає всю владу у своїх руках, але він — не всемогутній володар, а чуйний батько. Його дорадники — найлагідніші з братів, ігумен-пріор й декани. Убогість є священним добром. Кожний монах урочистою заявою перед Господнім вівтарем посвячує своє життя Богові. Він довільно розпоряджається своїм майном, але зобов'язується на майбутнє вже ніколи не бути ні власником, ні незалежним споживачем. Денний розпорядок у ченця точно визначений: на молитву, науку й працю. Монастир повинен бути незалежний від зовнішнього світу, щоб ченці не відлучались від спільного чернечого життя; тому в обителі є господарство, ченці сіють, жнуть, мелють і печуть собі хліб, навчають різних ремесел і таким чином монастир стає своєрідною мініатюрною державою у державі. Навіть покарання передбачене для тих, що порушили свої добровільно взяті зобов'язання сповняти життя євангельськими чеснотами; але чернеча кара — духовного характеру: позбавлення ласки участі у спільному Св. Причасті, трапезі, нарадах і т.п. Невиправні мусять відійти.

Твердого ложа, скромної їжі, тяжкої праці, нічного чування, вічного послуху, безоглядної убогості — стільки зречення „я" ще ніхто не домагався на християнському Заході. Та в усьому тому не було нічого примусового: все те вибирав собі кожен чернець добровільно як дорогу до вищої мети, щоб перемогою над гордістю і чуттєвістю стати досконалим Божим слугою, який любить Господа всім своїм серцем, більше, ніж самого себе й понад усе, що поза Богом.

Праведний мав сестру-близнючку на ім'я Схоластика, яка все своє життя провела в посвяченому Богу дівицтві й була ігуменею жіночого монастиря недалеко від Монте-Кассіно. Ним керувала під проводом брата. Раз у рік св. Бенедикт з кількома своїми монахами відвідував сестру в її монастирі, і тоді проводили вони разом день у монастирській розмовниці. Святий прийшов побачитися зі сестрою 543 року, їхня духовна розмова затягнулася до пізньої ночі, Схоластика просила брата, щоб він залишився на розмові з нею до ранку. Коли ж св. Бенедикт відмовлявся, бо монахи не повинні проводити ночі поза своїми келіями, Схоластика почала молитися крізь сльози до Бога. Коли піднесла свою голову, то з тихої і погідної ночі відразу зірвалася така громовиця з проливним дощем, що монахи не могли навіть за двері показатися. Св. Бенедикт запитав" у праведної Схоластики: „Чому ти, сестро, мені це зробила?" А вона відповіла: „Просила я тебе, брате, але ти не хотів мене послухати; то я молилася до Бога, і Він відразу вислухав мене". Пізнавши Божу волю, щоб він сповнив бажання сестри, св. Бенедикт разом зі своїми монахами й нею залишився на духовній розмові про вічне життя аж до наступного ранку. Попрощавшись з нею, повернувся до свого монастиря. Третього дня після відвідин сестри св. Бенедикт під час молитви побачив її душу, що, наче ясна голубка, в славі підносилася до Неба. Тоді святий просив своїх монахів перенести тіло покійної Схоластики до Монте-Кассіно і поховати її в гробі, який він приготував для себе. Бог об'явив св. Бенедиктові, що кінець його трудолюбного життя близький. Через 6 днів праведник просив викопати собі гріб; коли це було зроблено, св. Бенедикт дістав гарячку.

В останній день життя просив занести себе до церкви праведного Йоана Хрестителя, де прийняв Св. Тайни. Після Причастя, підтримуваний монахами, він став на ноги та з піднесеними руками почав молитися. Проказуючи слова молитви, віддав Богові свою святу душу. Сталося це 14 березня 550 року. Прожив св. Бенедикт 63 роки. Його поховали поруч зі сестрою — св. Схоластикою.

Праведний Бенедикт був вибраним Господом, особливо благословенним мужем. Його духовні сини, злучені одним архимандритом, дотримуючись уставу, жили у своїх монастирях щасливим життям, а водночас далеко поза стінами своїх обителей несли благословення людським душам. Постійно зайняті молитвою і працею, як тілесною, так і духовною, вони вирубували неприступні ліси, висушували непрохідні болота, обробляли непридатні землі й засновували не тільки монастирі, а й міста і села. В часи свого найвищого розквіту бенедиктинський чин налічував понад 60 000 монахів, з яких вийшло 28 Пап, 200 кардиналів і тисячі єпископів.

У св. Бенедикті світ побачив випробувану, очищену й досконалу святість; людину, яка невпинно боролася зі своїми пожаданнями, зреклася власної вигоди й розкоші та виконала геройське завдання. Життя праведного Бенедикта свідчить про існування Бога й надприродної ласки, яку Всевишній дає своїм вірним слугам.

Св. Бенедикт

Статуя Св. Бенедикта

АКЦІЯ!

50 коп.

Промінь Любові № 3, Січень 2004, Стаття № 5