З Енциклік Папи Римського "Про співвідношення розуму та віри"

У пошуках істини

У Діяннях святих апостолів євангеліст Лука розповідає, як під час однієї зі своїх місійних подорожей Павло прибув до Афін. Місто філософів було повне статуй, які зображали різноманітні божества. Один із жертовників привернув особливу увагу Павла, і він тут же використав це як вихідний пункт для своєї проповіді. «Мужі афінські! — сказав він. — Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертівника, що на ньому написано: «Незнаному Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам» (Діян. 17, 22-23). Після цього вступу Павло говорить про Бога як Творця, як про Того, Хто перевищує все і є джерелом усякого життя. Далі він стверджує: «І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх, щоб Бога шукали вони, чи Його не відчують, і не знайдуть, хоч Він недалеко від кожного з нас» (Діян. 17, 26).

Апостол демонструє істину, якій Церква завжди надавала великої ваги: у глибині людського серця є паросток прагнення до Бога і туга за Ним. Про це з усією силою нагадує і літургія Великої П'ятниці, коли, заохочуючи молитися за невіруючих, говорить: «Усемогутній, вічний Боже, Ти створив усіх людей, щоб вони завжди Тебе шукали, а знайшовши, пізнали мир» . Отож існує дорога, яку людина, якщо хоче, може подолати; початок свій ця дорога бере у здатності розуму піднятися над тим, що випадкове, і тягтися до нескінченності. Людина у різні епохи різними способами виражала це своє внутрішнє прагнення. Література, музика, живопис, скульптура, архітектура та інші витвори її творчого розуму стали засобами вираження неспокою, який змушує її до невпинного шукання. 

«Всі люди прагнуть знання» , а справжнім об'єктом цього прагнення є істина. Навіть у щоденному житті ми бачимо, як кожна людина старається пізнати об'єктивний стан речей, не вдовольняючись інформацією з інших рук. Людина — це єдина істота в усьому видимому створеному світі, яка здатна не тільки знати, але й усвідомлювати, що знає, і тому прагне пізнати істинну суть речей, які є предметом її сприйняття. 

Істина являється людині спочатку у вигляді питань: Чи життя має сенс? До чого воно прямує? Щоденний досвід власного і чужого страждання, численні події, що відбуваються на наших очах, але у світлі розуму видаються незрозумілими, — цього всього досить, щоб змусити нас поставити собі драматичне питання про сенс життя . До цього треба додати, що першою абсолютно неспростовною істиною нашого буття — поза самим фактом, що ми існуємо — є неминучість смерті. Ця тривожна дійсність наказує нам шукати вичерпну відповідь. Кожен прагне — і мусить — знати правду про те, що його чекає. Кожен хоче знати, чи буде смерть кінцем його існування, чи є щось, що не зникає після смерті; чи можна нам мати надію на життя по смерті чи ні. 

Різні аспекти істини про людину

Проте треба визнати, що пошуки істини не завжди послідовно спрямовані в такому виразно окресленому напрямі. Природні обмеження розуму і непостійність серця часто затемнюють людські шукання і заводять їх на манівці. Сильнішими від Істини можуть виявитися різні інші прагнення. Трапляється також, що людина просто втікає від істини, ледь побачивши її звіддаля, бо боїться наслідків. Проте навіть тоді, коли людина її уникає, істина все одно впливає на її життя. Людина не може базувати своє життя на чомусь непевному, на сумніві або неправді, бо таке життя вічно породжує страх і неспокій. Отже, людину можна визначити як того, хто шукає істину.

Людина не створена для того, щоб бути самотньою. Вона народжується і виростає в сім'ї, аби згодом своєю працею прилучитися до суспільного життя. Уже з дня народження вона включена до певної традиції, переймаючи від неї не тільки мову й культуру, а й численні істини, в які вона вірить майже інстинктивно. Бо хто ж зміг би піддати критичній оцінці численні результати наукових досліджень, на яких базується сучасне життя? Хто зміг би на свій страх і ризик контролювати потік інформації, яка день-у-день надходить з усіх куточків світу і яку здебільшого сприймаємо як правдиву? Хто, врешті, зміг би знову пройти дорогами випробувань і роздумів, на яких людство нагромадило скарби мудрості й релігійності? Людина — істота, яка шукає істину — є також тим, хто живе вірою.

Скільки ж прикладів можна навести, щоб це проілюструвати! Проте мені найперше спадають на думку свідчення мучеників. Мученик є найбільш автентичним свідком істини про життя. Він знає, що завдяки зустрічі з Ісусом Христом знайшов Істину про власне життя, і цього переконання ніхто і ніщо не може в нього відібрати. Ані страждання, ані смерть, заподіяна насильством, не змусять його відступитися від істини, яку він відкрив, зустрівши Христа. Ось чому до сьогоднішнього дня свідчення мучеників не перестають захоплювати, діставати визнання, привертати увагу й спонукати до наслідування. А довіряємо ми їхньому слову тому, що бачимо в них справжнє свідчення любові, якій не потрібні багатослівні докази, щоб переконати нас, бо вона промовляє до кожної людини тим, що людина в глибині серця вже визнає істиною і чого здавна шукає. Мученик пробуджує у нас глибоку довіру, оскільки говорить те, що ми вже відчуваємо, і відкрито висловлює те, що ми так само хотіли б висловити.

З того, що я досі сказав, випливає, що людина перебуває на дорозі пошуку, якого власними силами завершити не може: вона шукає істини або особи, якій би могла довіритися. Християнська віра виходить їй назустріч і показує конкретну можливість досягти мети шукань, бо допомагає людині піднятися над наївною вірою і впроваджує її у стан благодаті, в якому вона може прилучитися до тайни Христа, а в Ньому отримати істинне і повне пізнання Єдиного в Тройці Бога. Отже, в Ісусі Христі, Який є Істина, віра вбачає найвище покликання людства, яке дає йому змогу виконати те, чого воно прагне і за чим тужить.

Істина, яку Бог нам об'являє в Ісусі Христі, не суперечить істинам, до яких можна дійти шляхом філософської рефлексії. Навпаки, ці два способи пізнання провадять до повноти істини. Єдність істини є головним постулатом людського розуму, вираженим у законі несуперечності. Об'явлення надає цій єдності переконливості, показуючи, що Бог Творець є також Богом історії спасіння. Той самий єдиний Бог, Котрий є фундаментом і запорукою пізнаваності й раціональності природного порядку речей, на який із довірою спираються людські науки , об'являється і як Отець Господа нашого Ісуса Христа. Єдність природної та об'явленої істини знаходить живе й особистісне воплочення у Христі, як нагадує нам апостол: «Правда в Ісусі» (пор.: Еф. 4, 21; пор.: Кол. 1, 15-20). Він є Предвічне Слово, через Яке все постало, і водночас Слово Воплочене, Яке всім Собою об'являє Отця (пор.: Ів. 1, 14.18). Те, чого людський розум шукає, «не відаючи його» (пор.: Діян. 17, 23), можна знайти тільки через Христа, бо те, що в Ньому об'являється, є «повнотою істини» (пор.: Ів. 1, 14-16) усякого творіння, яке в Ньому й Ним було створене, а отже, Ним «стоїть» (пор.: Кол. 1, 17).

Іван Павло ІІ
Папа Римський

АКЦІЯ!

50 коп.

Промінь Любові № 5, Січень 2004, Стаття № 1