Випуск №8, СТАТТЯ №1, 2005

Заповіт Папи Римського - Івана Павла ІІ

Заповіт від 6 березня 1979 (і пізніші додатки)

Во ім'я Трійці Пресвятої. Амінь.

«Тож пильнуйте, бо не знаєте, котрого дня прийде Господь ваш» (Мт. 24.42) — ці слова нагадують мені останній наказ, який здійсниться тоді, коли Господь зволить. Прагну за ним прямувати і прагну, щоб все, з чого складається моє земне життя, приготувало мене до цієї миті. Не знаю, коли вона настане, проте, як і все, так само і цю мить віддаю в руки Матері мого Наставника: Totus Tuus (цілковито Твій). У тих самих материнських руках залишаю Все і Всіх, бо з Нею пов'язано ціле моє життя і моє покликання. В цих руках залишаю насамперед Церкву, а також мою Націю і ціле людство. Дякую всім. Від всіх прошу пробачення. Прошу також про молитву, щоб Милосердя Боже виявилося більшим від моєї слабкості та негідності.

Під час реколекцій я знову перечитав заповіт Святішого Отця Павла VI. Перечитане спонукало мене написати оцей заповіт. Я не залишаю після себе власності, якою б треба було розпорядитися. Речі щоденного ужитку, якими я користувався, прошу роздати на власний розсуд. Особисті нотатки спалити. Прошу, щоб цими справами опікувався о. Станіслав, котрому я дякую за багатолітню чуйну співпрацю та допомогу. Усі ж інші подяки я залишаю в серці перед Богом Самим, бо важко їх тут висловити. Щодо похорону, повторюю ті ж розпорядження, які видав Святіший Отець Павло VI.: Могила у землі, без саркофагу, 13 березня 1992. Про місце нехай вирішать Колегія Кардиналів та Співвітчизники.

Іван Павло II, Рим, 6 березня 1979

 

Висловлюю найглибшу віру, що при усій моїй слабкості Господь надасть мені потрібної милості, щоб сповнити всі завдання, випробування і страждання, які з Його Волі випадуть Його слузі упродовж життя. Вірю також, що Він не допустить, щоб я коли б то не було через якісь свої вчинки, слова, справи чи недогляд, міг відступитися від моїх обов'язків у цій святій Петровій Столиці.

24 лютого – 1 березня 1980.

 

Так само під час цих реколекцій я міркував про істину, про Христове пастирство в перспективі того Переходу, яким для кожного з нас є мить нашої смерті. Розлучення із цим світом — щоб народитися для іншого, для світу прийдешнього, вирішальним, самим важливим знаком якого є для нас Христове Воскресіння.

Отож я перечитав минулорічний запис мого заповіту, зроблений так само під час реколекцій — я порівняв його із заповітом мого великого Попередника і Батька Павла VI, із цим чудовим свідченням смерті християнина і Папи — і відновив у собі усвідомлення справ, яких стосується зроблений мною (у спосіб радше тимчасовий) отой запис від 6 березня 1979.

Сьогодні я прагну до нього додати тільки те, що з можливою смертю кожен завжди мусить рахуватися. І завжди він мусить бути готовим до того, що постане перед Господом і Суддею — а водночас Спасителем і Отцем. Тож і я зважаю на це неупинно, поручаючи цю вирішальну мить Матері Христа і Церкви — Матері моєї надії.

Часи, в які ми живемо, невимовно важкі та неспокійні. Важкою також і набряклою притаманним для цих часів випробуванням стала дорога Церкви, як Вірних, так і Пастирів. У деяких країнах (як, скажімо, у тій, про яку я читав під час реколекцій) Церква перебуває у добі такого переслідування, яке нічим не поступається першим століттям, можливо навіть перевищує їх мірою безоглядності й ненависті. Sanguis Martyrum — semen Christia-norum (Кров Мучеників — опора християнства). А поза тим — стільки людей гинуть безневинно, бодай і в тій країні, в якій ми живемо...

Прагну ще раз цілковито покластися на Волю Господню. Він Сам вирішить, коли і як я маю завершити моє земне життя і пастирство. В житті і смерті Totus Tuus (цілковито Твій) під покровом Непорочної. Приймаючи уже зараз цю смерть, вірю, що Христос дасть мені ласку отого останнього Переходу або ж Паски. Вірю також, що зробить він її корисною для тієї найбільшої справи, якій я намагаюся служити: для спасіння людей, для врятування спільноти людської, а в ній усіх націй і народів (з-поміж них серце особливим чином звертається до моєї земної Вітчизни), для осіб, яких мені довірено зокрема — для справи Церкви, для слави Бога Самого.

Нічого більше не прагну дописати до того, що я написав минулого року — лише висловити готовність і віру водночас, на які цьогорічні реколекції знову мене налаштували.

Іван Павло II, 5 березня 1982

 

Упродовж цьогорічних реколекцій я перечитав (кілька разів) текст заповіту від 6 березня 1979. Хоча й надалі я вважаю його тимчасовим (не остаточним), я залишаю його у тій формі, в якій він існує. Нічого (поки що) не міняю, але й нічого не додаю, коли йдеться про розпорядження, які в ньому містяться.

Замах на моє життя 13 травня 1981 певним чином підтвердив слушність слів, записаних під час реколекцій 1980 р. (24 лютого – 1 березня).

Тим глибше я відчуваю, що перебуваю цілковито у Божих Руках — і залишаюся надалі у волі Господа мого, віддаючись під Його покров у постаті Його Непорочної Матері (Totus Tuus).

Іван Павло II, 5 березня 1982

 

P.S. У зв'язку з останнім реченням заповіту від 6 березня 1979 «нехай вирішать Колегія Кардиналів і Співвітчизники» — пояснюю, що маю на думці Митрополита Краківського або Конференцію Польських Єпископів. Натомість Колегію Кардиналів прошу, щоб можливі прохання вони не відмовили. 1 березня 1985 (під час реколекцій)

Іще — щодо звороту «Колегія Кардиналів і Співвітчизники»: «Колегія Кардиналів» не має жодного обов'язку питати про цю справу у «Співвітчизників»; може проте це вчинити, коли з якоїсь причини вважатиме це за належне.

Іван Павло II, 5 березня 1990

 

Після смерті прошу про Службу Божу і молитви.

 

Реколекції ювілейного 2000 року

(12 – 18 березня) (до заповіту)

1. Коли у день 16 жовтня 1978 конклав кардиналів обрав Івана Павла II, Примас Польщі кардинал Стефан Вишиньскі сказав мені: «Завданням нового Папи буде увести Церкву в Трете Тисячоліття». Не знаю, чи повторюю я цю фразу дослівно, але таким із певністю був сенс того, що я тоді почув. Але сказала це Людина, яка увійшла в історію як Примас Тисячоліття. Великий Примас. Я був свідком Його місії, Його героїчної витримки у вірі, Його змагань і Його перемоги. «Перемога, яка настане, буде перемогою, здобутою завдяки Марії» - зазвичай повторював Примас Тисячоліття слова свого Попередника кардинала Августа Гльонда.

Таким чином я до певної міри був підготований до завдання, яке постало переді мною в день 16 жовтня 1978 р. В ту мить, коли я пишу ці слова, ювілейний 2000 Рік став уже дійсністю, яка триває. У ніч 24 грудня 1999 р. була відкрита символічна Брама Великого Ювілею у Базиліці св. Петра, відтак у св. Івана на Латерані, у Матері Божої Більшої (Santa Maria Maggiore) – на Новий Рік, а в день 19 січня Брама Базиліки св. Павла «за мурами». Ця остання подія з огляду на свій екуменічний характер особливо запала мені у пам'ять.

2. У міру того, як Ювілейний 2000 Рік триває далі, день за днем, місяць за місяцем, за нами замикається двадцяте століття, а відчиняється століття двадцять перше. З волі Провидіння дано мені було жити у цьому важкому столітті, яке відходить у минуле ,а в році, в якому вік мого життя сягне вісімдесяти літ «octogesima adveniens», варто було б запитати себе, чи не час повторити за біблійним Симеоном «Nunc dimittis» («Нині відпускаєш»)?

У день 13 травня 1981 p., у день замаху на Папу під час аудієнції на площі св. Петра, Провидіння Боже у чудовий спосіб врятувало мене від смерті. Той, хто один лиш є Господом Життя і смерті, сам мені те життя продовжив, неначе подарував знову. Відтоді воно ще більшою мірою належить Йому. Вірю, що Він Сам дозволить мені розпізнати, доки я маю служити цю службу, до якої Він мене покликав у день 16 жовтня 1978. Прошу Його, щоб дозволив мене покликати тоді, коли Сам забажає. «Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо — для Господа помираємо... Ми Господні» (Рим. 14, 8). Вірю також, що поки дано мені буде виконувати Петрове служіння в Церкві, Милосердя Боже ласкаво уділятиме мені сил для цього служіння .

3. Як і щороку, під час реколекцій я перечитав мій заповіт від 6 березня 1979. Розпорядження, які він містить, я й надалі підтримую. Те, що тоді, а також під час наступних реколекцій було дописано, є віддзеркаленням важкої та напруженої загальної ситуації, якими відзначалися вісімдесяті роки. Від осені 1989 року ситуація ця змінилася. Останнє десятиліття минулого століття було вільне від минулих напружень, що не означає, наче воно не принесло із собою нових проблем і труднощів. Хвала Божому Провидінню особливо за те, що період так званої «холодної війни» завершився без збройного ядерного конфлікту, небезпека якого в минулому нависала над світом.

4. Стоячи на порозі третього тисячоліття «in medio Ecclesiae» («всередині Церкви»), прагну ще раз подякувати Святому Духу за великий дар Другого Ватиканського Собору, боржником якого разом із усією Церквою, зокрема разом із всіма Єпископами, я себе відчуваю. Я переконаний, що нове поколінням ще довго буде користати із тих багатств, якими цей Собор XX століття нас обдарував. Як єпископ, який брав участь у подіях Собору від першого до останнього дня, я прагну довірити цю велику спадщину усім, хто є і буде в майбутньому покликаний для її втілення. А сам я дякую Вічному Пастирю за те, що дозволив мені цій великій справі служити упродовж усіх років мого понтифікату.

«In medio Ecclesiae» («всередині Церкви») від наймолодших років єпископського покликання — власне завдяки Собору — дано мені було пізнати братерську спільноту Єпископів. Як пастир Краківської Архієпархії я пізнав, чим є братерська спільнота пресвітерів — Собор натомість відкрив мені новий вимір цього досвіду.

5. Скільки ж осіб я мав би тут згадати? Мабуть уже більшість із них Господь Бог відкликав до Себе — Для тих, хто ще знаходиться по цей бік, нехай слова цього заповіту нагадають, усіх повсюди, де б вони не перебували.

Впродовж більш ніж двадцяти років при сповненні Петрової служби «in medio Ecclesiae» («усередині Церкви») я пізнав зичливої та плідної співпраці із багатьма керівниками Церкви, Архієпископами і Єпископами, багатьма священиками, багатьма особами чернечого стану — Братами і Сестрами — врешті з дуже багатьма світськими особами, із куріальним середовищем, із вікаріатом Римської Єпархії та інших середовищ.

Як же не огорнути вдячною пам'яттю усіх на світі Єпископатів, з якими я зустрічався у часи відвідин «ad limina Apostolorum» (до порогів апостольських)? Як же не згадати стількох Братів християн — не католиків? А рабина Рима? ! стількох інших представників не християнських релігій? А скількох представників світу культури, науки, політики, засобів масової інформації?

6. По мірі наближення завершення мого земного життя я повертаюся пам'яттю до його початку, до моїх Батьків, Брата і Сестри (котрої я не знав, бо вона померла до мого народження), до Вадовицької парафії, де мене охрестили, до цього міста моєї юності, до ровесників, приятельок і приятелів із середньої школи, гімназії, університету, до часів окупації, коли я працював робітником, а потім до парафії в Нєґовіцах, і краківської св. Флоріана, до студентського душ пастирства, до середовища... до багатьох середовищ... у Кракові, в Римі, до осіб, яких Господь мені особливо довірив — усім я прагну сказати одне: «Бог Вам віддячить!»

«In manus Tuas, Domine, commendo spiritum meum» («У руки Твої Господи, віддаю дух мій»).

A.D. (Року Господнього) 17 березня 2000

 


АКЦІЯ!


Вам подобається образок ???

Ви можете замовити його через Інтернет!


50 коп.


Промінь Любові № 8, Серпень 2005, Стаття № 1

Надрукувати цей текст?




Новости ХМАО, городов округа,
Hosted by uCoz